Історія держави і права України

Лекція №1

Вступ

1.      Предмет,методи та завдання «Історії Держави і права України»

2.      Місце та значення дисципліни в системі юридичних наук,її  зв’язок з іншими  суспільними та правничими науками.

3.      Історіографія та періодизація курсу.

 1.        Предмет,методи та завдання «Історії Держави і права України».

 Історія держави і права України – синтетична наука. По-перше, це історична наука, оскільки вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку. На відміну від загальної історії вона вивчає не суспільство взагалі, а окремі його елементи – державно-правові явища й інститути. По-друге, це юридична наука, бо вивчає правові аспекти суспільного життя. Вона тісно пов’язана з іншими юридичними дисциплінами, зокрема, з теорією держави і права. Ця наука також вивчає закономірності розвитку держави і права, але за допомогою логічного методу, без врахування конкретних проявів цього процесу. По-третє, це суспільно-політична наука, тому що вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава і право. Саме ці особливості і визначають її предмет.

Предметом науки “Історія держави і права України” є пізнання процесу виникнення, становлення і розвитку типів і форм держави і права України, формування державотворчої традиції, державно-правових інститутів, категорій, суспільно-політичних систем, правового становища населення, джерел права і правових систем в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Враховуючи мету науки ,її завданнями є дослідження поняття, предмету і методів, форми і змісту виникнення та розвитку  рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного і демократичного типів держави і права.

Названі завдання визначили функції, форму та зміст дослідження. Функції дисципліни - це напрями дослідження процесу виникнення і розвитку держави і права. Розрізняють такі функції :

а) гносеологічну;

б) методологічну;

в) ідеологічну;

г) евристичну;

д) ціннісно-орієнтаційну;

е) організаційно-практичну;

є) прогностичну.

При вивченні історії держави і права України використовуються різноманітні методи дослідження. По-перше, філософські – принципи і закони діалектики, герменевтика, по-друге, загальнонаукові – теоретичні (аналіз, синтез, індукція, дедукція), емпіричні (спостереження, порівняння), по-третє, спеціальні. Серед них:

Порівняльно-історичний метод, який дає можливість виявити загальні закономірності розвитку держави і права у народів, які населяли територію України у різні епохи. Можуть порівнюватися і державно-правові інститути країни в процесі їх еволюції. Державно-правові явища розглядаються з позиції їх виникнення, розвитку і змінюваності, а також порівняно з іншими явищами.

Метод правової аналогії застосовується у випадках, коли відомості про певні явища збереглися фрагментарно, епізодично. Тоді умовивід робиться шляхом зівставлення їх з іншими подібними фактами, явищами чи подіями.

Системно-структурний метод використовується при дослідженні систем, що складаються із багатьох взаємодіючих між собою елементів. Їх аналіз передбачає вивчення структури елементів, їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, виявлення головних елементів.

Статистичний метод застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні кількісні показники. Це дає можливість виявити тривалість, поширеність і темпи розвитку процесу.

Метод екстраполяції передбачає поширення висновків дослідження однієї частини явища чи процесу на іншу його частину.

Історія держави і права України використовує також інші методи наукового пізнання.

2.         Місце та значення дисципліни в системі юридичних наук,її  зв’язок з іншими  суспільними та правничими науками.

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб стати незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об'єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаблення, розпаду і навіть загибелі. У зв'язку з цим виникає необхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над суспільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави все більше контролюється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізноманітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно використовувалась чи використовується з вузько класовою, інколи клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Історія держави і права України має структурно - логічний зв’язок з:

·         теорією держави і права, оскільки оперує однаковими поняттями і категоріями, проте розглядає їх в історичній конкретності і хронологічній послідовності;

·         історією держави і права зарубіжних країн, тому що розвиток державно-правових інститутів в Україні відбувався у тісному зв’язку з такими ж процесами в Європі, тому і мав як спільні риси, так і певні особливості;

·         історією вчень про державу і право, оскільки розвиток державно-правових форм життя окремих народів використовується з метою вивчення змісту і виявлення характерних рис державно-правових вчень певної історичної доби, методів впровадження їх у практику;

·         політологією, тому що обидві дисципліни вивчають закономірності виникнення, функціонування та розвитку суспільної влади, держави, політики, проте аналіз цих фактів і явищ робиться під кутом зору соціально-політичних або правових цінностей;

·         історією України, оскільки обидві дисципліни вивчають державу і право, проте якщо для однієї науки ці явища є складовими історичного процесу розвитку країни, то для іншої – предметом дослідження;

·         філософією, тому що філософія щодо історії держави і права України виконує методологічну роль;

·         економічною теорією, оскільки ця дисципліна вивчає вплив способу виробництва на суспільну свідомість та державно-правові інститути суспільства, проте й інститути держави і права самі виступають важливим фактором у формуванні соціально-економічних відносин, які завжди набувають правової форми.

3.Історіографія та періодизація курсу.

Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печорського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда єсть пошла земля Руськая". Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив у тому, щоб "володеть по праву".

У кінці   XII ст. було  створено "Слово о полісу Ігоровім",  де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, зустрічаємо термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVІ — першої половини XVII ст. Так, у мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні й політичні відносини, про побут і правове становище населення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій у Московській державі, в Польщі Й в Україні. У щоденнику відображено позитивне ставлення автора до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема Визвольна війна 1648—1654 рр.

У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадайте що його автором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVIІ—XVIII ст.

Усі книги перевершила "Історія русів, ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української Історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором. У ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 рр.). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була "История Новой Сечи, или Последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси"), виступив на початку ХІХст. закарпатський українець І. Орлан. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв'язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істориків.

Українська історіографія п другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV — XVI ст.

Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка видала 11 томів "Жерел до історії України-Русі". В них були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель ХVІ—XVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максименко.

М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув причини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави.

Патріотичні погляди на минуле українського народу знай шли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Руси". Заслуга М. Грушевського перш за все втому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.

У творах М. Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII —XVIII ст., народність українського права і т. ін.

Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західно-руського й українського права, яку було створено в 1924 р. у системі ВУАН. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Баталій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенко та ін.

Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко. Історії судоустрою та судочинства України присвячені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Мєсяца, H. Мірзи-Авакянц, А. Пащука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, шо судова система була одним з найважливіших чинників української державності.

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркалій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як А. Апанович, Б. Бабій, В. Гончаренко, Н. Долматова, В. Дядиченко, М. Копиленко, О. Копиленко, М. Настюк, Л. Потарикіна. А. Рогожин, І. Сафронова, М. Страхов, О. Тимощук, І. Усенко, В. Чехович, А. Шевченко, А. Ярмиш та ін.

Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.

Основними принципами пізнання історично-правових явищ є:

1 Історизм – розкриття закономірностей і тенденцій розвитку подій чи явищ, а не фіксація їх окремих рис або сторін.

2 Об’єктивність – неупередженість, незалежність суджень від світоглядних і суспільно-політичних уподобань дослідника, відображення всього спектру ціннісних орієнтацій історії держави і права.

3 Системність – розкриття цілісності об’єкта, явища, вияв його багатогранних зв’язків.

4 Принцип розвитку – врахування того, що кожне явище перебуває в процесі розвитку, руху.

Історія держави і права України користується різноманітними методологічними підходами. Загальновизнаної методології ходу історії поки що немає. Існують різноманітні наукові школи, які по-різному визначають головні фактори еволюції історії людства. Одні перебільшують роль окремих особистостей, другі – науки та техніки, треті – релігії, четверті – економіки тощо. Проте можна виділити два найбільш поширені методологічні підходи.

Марксистська теорія розглядає історію держави і права крізь призму боротьби класів. Згідно з нею людство у своєму розвитку пройшло декілька етапів – так званих соціально-економічних формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, першою фазою якої є соціалізм). Основою кожної формації є базис, тобто виробничі відносини і продуктивні сили. Відповідно до базису формується надбудова – політична система, держава, право, мораль, ідеологія, культура тощо. Перехід від однієї формації до іншої, як правило, відбувається шляхом соціальної революції. Такий підхід, модернізований радянськими ідеологами в першій половині ХХ ст., існував у Радянському Союзі.

На Заході була поширена цивілізаційна концепція розвитку людства, згідно з якою духовна складова відігравала панівну роль в історії людства. Політика, держава, право, релігія визначали суть окремих періодів. Перехід від однієї стадії розвитку до іншої відбувається поступово, шляхом накопичення, розвитку певних елементів суспільного життя. Основоположниками цього підходу є О.Шпенглер, А.Тойнбі та інші. Представники цивілізаційного підходу часто застосовують періодизацію із визначенням таких великих епох в історії людства, як первісна доба, стародавній світ, середні віки, новий час, новітня доба.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки спостерігається поєднання цих двох підходів. Хоча це викликає низку зауважень і заперечень.

Існує історіографія історії держави і права України. Серед найбільш відомих вітчизняних дослідників державно-правових явищ були Д.Багалій, М.Василенко, М.Владимирський-Буданов, М.Грушевський, К.Гуслистий, А.Дядиченко, О.Копиленко, В.Кульчицький, Р.Лащенко, О.Левицький, М.Максимейко, І.Малиновський, В.Месяц, М.Настюк, А.Пащук, Д.Похилевич, А.Рогожин, А.Ткач, І.Усенко, А.Шевченко та ін.

Література:

1. Дещинський Л. Є. Історія України та її державності.-Львів, 2005.
2. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.
3. Історія держави і права України. Підручник.- У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – К.: Концерн «Видавничий Дім « Ін Юре», 2003.
4. Історія держави і права України: Підручник за ред. А.С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2004.
5. Історія державності України / За ред. Бондурки О. М., - Х., 2004.

Питання для самоперевірки:

1.Що становить предмет та об’єкт курсу “Історії держави і права України”? З’ясуйте відмінність між предметом іоб’єктом науки.

2. Розкрийте основні світоглядні підходи, принципи та систему методів історико-правової науки.

3. У чому полягає зв’язок “Історії держави і права України” зіншими юридичними дисциплінами?

4.Розкрийте основні завдання “Історії держави і права України”.

5. Назвіть основні підходи до періодизації курсу “Історії держави і права України”. В чому полягає їх принципова відмінність?

6. Які періоди “Історії держави і права України” можна відокремити виходячи із сутності предмета цієї науки? В чому полягає їх основний зміст?

7. Охарактеризуйте донауковий період історіографії державно-правового розвиткуУкраїни.

8. Науковий погляд на розвиток історіографії української держави і права припадає на... Закінчіть речення. Які праці цього періоду вам відомі і хто їх автори?

9. У чому полягали особливості вивчення державно-правового розвиткуУкраїни в радянський період?

10. Охарактеризуйте сучасний період розвитку історії держави і праваУкраїни.

ЦЕНТРАЛЬНА  СПІЛКА  СПОЖИВЧИХ  ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ

(УКРКООПСПІЛКА)

ПОЛТАВСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ТЕХНІКУМ

Розглянуто та  затверджено на засіданні

циклової  комісії юридичних дисциплін

Протокол №  1  від    31.08. 2015  р.

Голова циклової комісії

_____________ С.В. Перун

Спеціальність:  5.03040101   Правознавство                                                 Курс II

Дисципліна: «Історія держави і права України»

Лекція №3

Лекція-бесіда

Тема.  Становлення і розвиток державності та права у східних слов’ян ( ІV – ІX ст.).

Навчальна мета: ознайомити студентів з становленням і розвитком державності ,розвитком права у східних слов’ян.

Виховна мета: виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно, виховання національно-державницької свідомості у молоді.

Розвивальна мета: удосконалювати вміння логічно мислити,  спонукати до пізнавальної, творчої діяльності; розвивати самостійність та творче мислення, застосовувати здобутки нації в ознайомленні з минулим , у його вивчені, у формуванні світогляду.

Методична мета: сприяти  широкій загальній підготовці студентів у світоглядних, історико - правових питаннях; розвитку юридичного мислення, необхідного для теоретичного засвоєння та практичного застосування права; створення необхідних передумови для вивчення інших юридичних дисциплін за допомогою інтенсифікації навчання на основі опорних схем.

План:

1.     Східні слов’яни,родоплемінна організація.

2.     Племінні княжіння ,державні утворення. Військова демократія.

3.     «Руська земля» початку  ІX ст. - безпосередня  попередниця Київської держави. Початок політичного об’єднання.

Технічні засоби навчання:

·       Інтерактивна дошка

·       Мультимедійний проектор

·       Персональний комп’ютер

Наочність:

·       Тематична презентація в Power Point.

·       Опорний конспект до лекції №3

·       Відеофільм « Двадцять кроків до мрії» ( Перший національний канал)

Міждисциплінарні зв’язки:

Дисципліна « Історія України»,тема: «Перші державні об’єднання на землях України.», дисципліна « Історія держави і права зарубіжних країн»,теми розділу ІІ « Історія держави і права Давнього світу»,дисципліна « Теорія держави і права», тема « Теорія походження та розвиток держави і права»

Література

1.Терлюк І. Я. Історія держави і права України: навч. посіб. / І. Я. Терлюк; Львів. держ. уні-т.внутр. справ. – К. : Атіка, 2011.. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/418-storya-derjavi-prava-ukrani-terlyuk-ya.html

2.Історія держави та права України : навч. посіб. / Г. І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011.,с.352.. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/419-storya-derjavi-ta-prava-ukrani-trofanchuk-g.html

3. Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2013. — 552[Електороний ресурс] – Режим доступу:http://kul.kiev.ua/doc/IDPU_Ivanov.pdf

4. Баран В. Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. Київ, 2005.

5.Законодательство Древней Руси. – М., 1984.

6. Захарченко П.П. Київська Русь: державний устрій, суспільний лад та основні риси права // Історія України. – 2002. – №7, 10.

Викладач ___________ Т.М. Северенчук

1.      Східні слов’яни,родоплемінна організація.

         Вперше у писемних джерелах про слов`ян згадується на межі нашої ери під назвою скіфів, а  з початку нашої ери – під назвою венедів, які заселяли всю північну і західну частину території сучасної України приблизно у 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. і перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і зародження “військової демократії”. Згодом з`являються 2 нові назви слов`ян:  склавіни - західні слов`яни і анти – східні, які заселяли територію між Дністром і Дніпром і на схід від Дніпра у 2 – на початку 7ст. (зокрема, до цієї доби належить Черняхівська культура – поселення, віднайдені археологами у Чернівецькій області). В антів родова община перейшла у територіальну сільську общину, в якій частково зберігались залишки патріархальної сім`ї. Вони перебували на останньому етапі  родового ладу і зародження елементів державності: були наявні територія і поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, перші зародки апарату для стягнення данини і викупу, відчужені від народу військові дружини, позаплемінний суд, спадкове право управління, первинна ієрархія божеств. На думку М.Грушевського, об`єднання антів було спробою створити державність з організованим військом та участю населення у політичному житті. У 480-558 рр. держава антів набула характеру військової організації, військової демократії. У час воєнних дій основна влада належала військовому вождю-князю, але в мирний час вона обмежувалась вічем. Військо становили усі боєздатні чоловіки; поступово з них виділились охоронці кордонів і дружина військового вождя. Отже, політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов`янської державності. Його очолювали царі (вожді-князі) за підтримки вельмож (приматів), які утворювали Раду племінного союзу (Раду старійшин). Найважливіші справи вирішували Народні віча (громада). Політичне об`єднання антів нараховувало понад тисячу городищ, у т.ч. Київське городище, з якого згодом постав Київ. Характерно, що полонених анти не перетворювали на рабів, а пропонували їм за викуп повернутись у рідні краї або ж залишитись на землі антів як свої і вільні.

У 4 ст. анти боролись з готами, а в 6 ст. разом зі склавінами почали наступ на Балканські володіння Візантії і до 80-х рр. 6 ст. повністю заселили Північні Балкани. Однак, у 568 р. туди вторглись авари (великий союз кочових племен тюркського походження) і заснували у Трансільванії (сучасна Румунія) Аварський каганат, внаслідок чого почались аваро-слов`янські війни, які на початку 7 ст. призвели до розпаду антського політичного об`єднання. Основна його маса відступила на Полісся, Київщину, Чернігівщину, Волинь, Прикарпаття; сформувались нові племінні групи, які визначили остаточний розподіл слов`ян на східних (сучасні українці, росіяни і білоруси), південних (болгари, македонці, серби і хорвати) і західних (поляки, чехи, словаки, морави, словенці).

З розпадом первіснообщинного ладу виникли умови для створення держави. Найранішим державним утворенням у південних слов`ян стало Болгарське царство у 7 ст., в яке увійшло також асимільоване тюркомовне плем`я болгар. У західних слов`ян виникла ранньофеодальна держава Само, в яку входили словаки, морави, чехи, словенці, лужицькі серби, а пізніше – Великоморавська держава. У східних слов`ян спершу існували ранньофеодальні державні утворення: Руська земля і слов`яно-фінська Новгородська держава, з яких згодом утворилась Київська Русь.

2.      Племінні княжіння ,державні утворення. Військова демократія.

          У ІІ-VІІ ст. відбулися докорінні зміни у слов’янському суспільстві. Це був період становлення військової демократії, який характеризувався соціальним розшаруванням суспільства та нападами cлов’ян на Візантію.

Соціальна диференціація зумовила зародження державних (управлінських) структур, формування союзів племен і створення політичних об’єднань типу примітивних імперій. Першим було Антське об’єднання (ІІ-VІІ ст.). Йому притаманні такі елементи (ознаки) держави, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче. Очолювали союзи племен вожді, яких у джерелах називають “рекси”, “рикси”. Відомі імена вождів союзів антських племен – Бож, Мезамір, Маджак, Мусокія. Саме їм належала вища влада.

Розпад Антського об’єднання поклав початок формуванню племінних союзів – поляни, древляни, сіверяни, волиняни, білі хорвати та інші. На цей час східні слов’яни остаточно виділилися із загальної слов’янської спільноти.

Після розпаду Волинського об’єднання на чолі державної консолідації східних слов’ян стають поляни, що жили навколо Києва.

У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни у соціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часу характерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання – своєрідні союзи союзів племен. У середньому Придніпров’ї утворилася Русь. Арабські історики називають її Куявією. Вони фіксують також об’єднання союзів племен навколо Новгорода (Славія) та Тмутаракані (Артанія).

В цей час до Київського князівства входили землі полян, сіверян, древлян, дреговичів. На ці території поширилась єдина система збирання данини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представниками якої були Аскольд і Дір. За літописами, 882 р., коли Олег, виманивши з Києва Аскольда, вбив його, вважають датою утворення Київської Русі, тобто об’єднання Києва і Новгорода. Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ – столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія.

Виникнення Давньоруської держави відбулося внаслідок взаємодії кількох факторів:

політичних, тобто існування у Східній Європі протодержав, політичних об’єднань слов’ян, з розвитком яких посилювалася князівська влада;

соціально-економічних. Підвищення продуктивності праці внаслідок використання залізних знарядь праці призвело до появи приватної власності, суспільного поділу праці, а згодом – до розшарування населення. Утворення територіальної общини сприяло виникненню надобщинних управлінських структур;

культурних. Спільність матеріальної культури і мовних діалектів сприяли консолідації східних слов’ян;

зовнішніх. Це загроза з боку Хозарського каганату або так звана теорія пантюркізму. Згідно з нею династія київських князів мала тюркське походження, а держава утворена Хозарським каганатом. Підґрунтя норманської теорії було закладене у “Повісті временних літ”, в якій є суперечливі сюжети про “закликання” на Русь варягів Рюрика, Сінеуса, Трувора у 862 р. Ці сюжети стали основою для розроблення у другій половині ХVIII ст. німецькими вченими, членами Петербурзької академії наук Г.Байєром, Г.Міллером та А.Шльоцером норманської теорії, згідно з якою саме варяги (нормани, вікінги) заснували Давньоруську державу. З критикою цієї теорії виступив М.Ломоносов. Дослідження українських і російських вчених ХІХ-ХХ ст. довели, що утворення Давньоруської держави було закономірним результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов’ян. Варяги лише прискорили цей процес. Заснувавши правлячу династію, вони швидко інтегрувалися у нове культурне середовище і втрачали свою етнічну своєрідність.

 Створення ранньофеодальної держави у східних слов’ян в цілому відбувалося відповідно до загальноєвропейського процесу формування феодальних відносин. Проте цей процес мав і свою специфіку.

На жаль, усталеною в науці є теза, що державність у східних слов’ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі встановлюється класове суспільство. Але східнослов’янське суспільство до початку ХІ ст. залишалося докласовим (пізньородоплемінним), тоді як перше державне утворення склалося тут ще в середині ІХ ст. – Київське князівство Аскольда. Ця держава була неконсолідованою з нерозвиненими системами правління, суду і збирання данини.

Майже такою самою залишалася перший час і Давньоруська держава, що утворилася у 882 р. з об’єднанням Олегом Києва і Новгорода.

Структура держави залишалася аморфною за Олега (882-912) і за Ігоря (912-944). Неодноразово окремі землі виходили з-під влади князя, але їх знову приєднували. Стягнення данини (полюддя) було неунормованим. Суд і влада київського князя лише номінально поширювалися на підвладну територію. На чолі земель і князівств залишалися племінні вожді. Їм належала уся повнота влади, проте вони визнавали зверхність київського князя. Таким був перший етап формування давньоруської державності (середина ІХ ст. – 944 р.).

Другий етап починається з правління (регентство при малолітньому князі Святославі) княгині Ольги (944-969). Вона здійснила податкову реформу, впорядкувавши систему і норми стягнення данини; організувала опорні пункти центрального уряду на місцях; поширила адміністративну і судову владу на підвладній території; проводила мирну зовнішню політику (944 р. – кінець Х ст.). Князь Святослав (969-972) намагався поширити всю повноту влади на прилеглі території шляхом заміни місцевої верхівки на представників династії Рюриковичів.

Цей етап завершується на початку князювання Володимира Святославича (978-1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються у складі держави. А це робить її більш об’єднаною, а внутрішні зв’язки – більш сталими.

Третій етап припадає на князювання Володимира і його сина Ярослава (1019-1054). Саме з них князівська влада, залишаючись спадковою, стає ще й одноосібною. У літописі зазначено: “И нача княжити Володимир в Києве един”. За цих двох князів завершився тривалий процес формування  державності у східних слов’ян. Тоді були встановлені єдині системи управління, збирання данини, судочинства, з’явився перший звід законів “Руська Правда”.

На місцях замість племінних вождів від імені київського князя здійснювали владу його посадники – сини великого князя або призначені ним намісники з бояр. Крім того, прийняття християнства у 988 р., активна міжнародна політика призвели до зміцнення князівської влади, піднесли авторитет керівника держави.

Проте слід визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярослава трималося на особистих талантах і авторитеті обох государів. Величезна територія держави  в роки їх правління ще не була цілком освоєна. Можливо тому після смерті Ярослава у 1054 р. до влади прийшов триумвірат його старших синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які разом правили близько 20 років.

Через суперечки між ними у 1073 р. триумвірат перетворився на дуумвірат – правління двох князів – Святослава і Всеволода. З того часу і до початку ХІІ ст. на Русі майже постійно правлять дуумвірати. І хоча у 1078-1093 рр. великим київським князем був Всеволод, проте і тоді був дуумвірат, оскільки він залучив до управління свого сина Володимира Мономаха. Лише на початку ХІІ ст. було відновлено єдиновладдя – за часів Володимира Мономаха (1113-1125) і його сина Мстислава (1125-1132).

ІІІ.     На початку ХІІ ст. склалася нова соціально-економічна ситуація. Утворилося велике феодальне землеволодіння (князівське, а потім і боярське). Зміцніли економічно і політично окремі князівства і землі. Місцеве боярство і князі перестали бути зацікавленими у загальноруських справах. Русь вступила у добу удільної, або феодальної роздробленості.

Доволі часто у літературі феодальна роздробленість видається як хаос, безсистемність, неорганізованість. Але настання удільної роздробленості зовсім не означало розпаду Давньоруської держави. Змінилася лише її суспільно-політична організація. Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості – федеративна монархія.

Київ перетворився на сукупне володіння групи князів, членів дому Ярослава Мудрого. Вони вважали себе колективними власниками Русі і вимагали собі певної частки володінь, а свої суперечки намагалися вирішувати на загальноруських снемах (з’їздах). Така система влади називається колективним сюзеренітетом. Проте у другій половині ХІІ ст. вона співіснувала і з системою дуумвірату.

У часи феодальної роздробленості відбувалися взаємодія і змагання відцентрових і доцентрових сил. Сепаратизму панівної верхівки князівств і земель протистояли поглиблення економічних і культурних зв’язків у 60-ті роки ХІІ ст. та поширення ідеї етнічної і мовної спільності усіх східних слов’ян.

На початку ХІІІ ст. відцентрові тенденції посилилися, але держава зберігалася. Невідомо, як би розгорталися події далі, якби не монголо-татарська навала. У період феодальної роздробленості у Південно-Західній Русі існували Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське князівства.

 Перш ніж розглядати державний устрій Давньоруської держави, зауважимо, що ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Завершеного монархічного устрою вона не мала. Єдиновладдя було лише в окремі періоди. Чіткого розподілу функцій влади не було. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і віче.

На чолі держави стояв Великий князь Київський. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, призначав і контролював місцеву адміністрацію, виконував функції воєначальника, відав справами міжнародної політики, міг змінювати закони.

Князь спирався на військову силу – дружину, а ідеологічно його підтримувала церква.

На перших етапах існування Київської Русі норми звичаєвого права регулювали відносини у сфері князівської влади, у тому числі і передачу влади. Вона регулювалася “правом сильного”. Чіткої певної системи передачі влади не було. Слід пам’ятати, що здобуття столу було лише половиною справи. Адже для його заняття треба було мати згоду віча, яке, у свою чергу, виходило з власних інтересів.

Боярська рада (дума) – вищий орган влади з дорадчими функціями. Вона мала великий вплив на життя країни, але не мала юридичного оформлення. Склад ради, її компетенція і порядок проведення засідань залежали від волі князя. Спочатку до її складу входили дружинники, а потім і великі землевласники (бояри). Рада разом з князем розглядала питання зовнішньої політики, укладання союзів, видання законів. Іноді виконувала судові функції, вирішувала фінансові, адміністративні, військові справи. За відсутності або смерті князя тимчасово перебирала на себе його повноваження.

Віче – збори жителів міста та приміської округи. У тогочасних документах мало різні назви – віче, народ, весь град, людьє, дружина, збір, “от мала до велика”, кияни. За останніми дослідженнями, склад цього органу влади був сталий – кілька сотень чоловік, що часто відповідало кількості дружинників у місті. У зборах брала участь і соціальна верхівка міста чи князівства (землі).

Правове поле діяльності віча збігалося з полем діяльності князя. До компетенції віча належали питання обрання чи вигнання князя, скликання народного ополчення, обрання єпископа, призначення чи відкликання посадових осіб, видання законів, встановлення податків, визначення правил торгівлі та якості монети. Виступи вічовиків не були автономними, вони скеровувалися  певними князями або коаліціями князів.

Найбільш важливі рішення, які мали значення для всієї держави-землі, приймалися вічем політичного центру землі (стольного граду). Вони були обов’язкові для “менших” міст. На голосування виносилося попереднє рішення, яке приймалось або відхилялося вічем. Постійно діючим виконавчо-розпорядчим органом було мале віче – рада (свєть) або “оспода” у Новгороді. Рада складалася з ремісничо-купецької верхівки і бояр. Саме рада приймала попереднє рішення. Існували так звані “чорні віча”, коли рішення спрямовувалися проти правлячої верхівки. Вони відбувалися, як правило, на торговій площі на Подолі у Києві.

Віче скликалося за потребою. Право скликати віче мали князь, митрополит або єпископ, бояри та городяни.

Князівські з’їзди (снеми) – органи державної влади, роль яких посилилася у період феодальної роздробленості. Рішення з’їздів були обов’язковими для всіх князівств, що визнавали зверхність великого князя. До компетенції снемів належали питання державного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики.

У Давньоруській державі склалися дві системи управління. Спочатку застосовувалася десяткова система, що випливала з військової організації (тисяцькі, соцькі, десятники). На приєднаних територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, які спочатку виконували функції нагляду за діяльністю місцевої верхівки, а потім тисяцький стає керівником військової сили округу, здійснює поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцьким, що також виконували адміністративні і судові функції.

Другою системою, що прийшла на зміну десятковій, була двірцево-вотчинна, або двірсько-вотчинна. Усі управлінські важелі зосереджувалися у дворі князя (або боярина). Функції урядовців виконували його слуги: конюший, стольник, чашник, дворецький. На місця посилалися представники центральної влади – посадники, волостителі та їх помічники. Вони виконували адміністративні і судові функції.

Найнижчою ланкою управління була верв – сільська територіальна община, наділена правом місцевого самоврядування. Це була самоуправна територіальна  громада, що об’єднувала жителів одного або кількох поселень. Верві на правах спільної власності належали орні землі, борті, ліси, випаси, риболовні угіддя. Відносини між членами громади будувалися за принципом кругової поруки і спільного землекористування. Органом управління верві були вервні збори (копні збори або віче). Судові функції виконував вервний (копний) суд.

Судова система. Єдиної судової системи не існувало.  Судові функції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі, тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Суди поділялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні.

Компетенція князівського суду – справи, в яких хоча б однією із сторін виступала феодальна знать (бояри). Для вирішення дрібних цивільних справ (розподіл спадщини, майнові суперечки) князь посилав дітських та отроків, які діяли від його імені. Періодично князь разом з тіунами об’їжджав провінції, здійснюючи суд на місцях – “поїзший суд”.

Пізніше виникли приватні (вотчинні) суди – суди землевласника над залежним населенням. Це право боярам жалувалося державою разом із землею. У справі холопа рішення суду не підлягало оскарженню. Закуп міг подати скаргу до князівського суду.

Церковні суди. Їх юрисдикції підлягали справи духовних і церковних людей щодо будь-яких справ, а мирян – стосовно справ з дотримання релігійних правил, про мораль, віру, сімейно-шлюбні проблеми. Суддями могли виступати єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, ігумени.

Існував і общинний суд. До його юрисдикції належали: захист власності в разі порушення межі, проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території общини (верві). Він розглядав усі категорії справ щодо членів общини та злочини, що були скоєні на території общини.

У судовому процесі брали участь княжі урядовці, писар (метальник), слідчі (істці), офіційні обвинувачі (ябедники), свідки – послухи та видоки.

Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружини місцевих князів, народного ополчення (воїв) та найманих загонів. Дружинники великого князя поділялися на старших дружинників (з часом називалися боярами) і молодших (отроки, пасинки, дітські). Структурно військо поділялося на тисячі, сотні, десятки, а пізніше на полки.

3.      «Руська земля» початку  ІX ст. - безпосередня  попередниця Київської держави. Початок політичного об’єднання.

 Київська Русь була ранньофеодальною державою. А сутність феодалізму полягала у монопольній власності на землю соціальної еліти у поєднанні з політичною владою, особистій залежності основного виробника – селян, ієрархічності суспільства.

Соціальна структура була неоднорідною. Вона не обмежувалася двома антагоністичними класами. Все населення країни умовно можна поділити на такі категорії:

Вільні люди.

А) Князі (місцеві і великий).

В руках великого князя зосереджувалися великі землеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Великий князь роздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місцеві князі надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який момент могли її забрати.

Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр не була замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження.

В) Вище духовенство (біле і чорне). Церква була великим землевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних (незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значні кошти надходили і від церковного суду.

Зазначені вище категорії населення мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина.

Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачували податки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хто нічого не мав і наймався на чорну роботу.

Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала.

Напіввільні люди.

А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.

Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.

В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.

Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.

Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.

Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.

Невільні люди.

А) Челядь – раби-невільники.

Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп.

Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).

ЦЕНТРАЛЬНА  СПІЛКА  СПОЖИВЧИХ  ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ

(УКРКООПСПІЛКА)

ПОЛТАВСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ТЕХНІКУМ

Розглянуто та  затверджено на засіданні

циклової  комісії юридичних дисциплін

Протокол №  1  від    30.08. 2015  р.

Голова циклової комісії

_____________ С.В. Перун

Спеціальність:  5.03040101   Правознавство                                                 Курс II

Дисципліна: «Історія держави і права України»

Лекція №4

Лекція-бесіда

Тема.  Київська Русь – перша слов’янська держава.

Навчальна мета: ознайомити студентів з становленням і розвитком державності ,розвитком права за часів становлення,розвитку та занепаду Київської Русі.

Виховна мета: виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно, виховання національно-державницької свідомості у молоді.

Розвивальна мета: удосконалювати вміння логічно мислити,  спонукати до пізнавальної, творчої діяльності; розвивати самостійність та творче мислення, застосовувати здобутки нації в ознайомленні з минулим , у його вивчені, у формуванні світогляду.

Методична мета: сприяти  широкій загальній підготовці студентів у світоглядних, історико - правових питаннях; розвитку юридичного мислення, необхідного для теоретичного засвоєння та практичного застосування права; створення необхідних передумови для вивчення інших юридичних дисциплін за допомогою інтенсифікації навчання на основі опорних схем.

План:

1.     Утворення і розвиток слов’янської держави з центром у Києві.

2.     Суспільний лад.

3.     Державний устрій. 

4.     Джерела і основні риси права

Технічні засоби навчання:

·       Інтерактивна дошка

·       Мультимедійний проектор

·       Персональний комп’ютер

Наочність:

·       Тематична презентація в Power Point.

·       Опорний конспект до лекції №4

·       Відеофільм « Двадцять кроків до мрії» ( Перший національний канал)

Міждисциплінарні зв’язки:

Дисципліна « Історія України»,тема: «Перші державні об’єднання на землях України.», дисципліна « Історія держави і права зарубіжних країн»,теми розділу ІІ « Історія держави і права Давнього світу»,дисципліна « Теорія держави і права», тема « Теорія походження та розвиток держави і права»

Література

1.Терлюк І. Я. Історія держави і права України: навч. посіб. / І. Я. Терлюк; Львів. держ. уні-т.внутр. справ. – К. : Атіка, 2011. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/418-storya-derjavi-prava-ukrani-terlyuk-ya.html

2.Історія держави та права України : навч. посіб. / Г. І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011.,с.352. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/419-storya-derjavi-ta-prava-ukrani-trofanchuk-g.html

3. Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2013. — 552 [Електороний ресурс] – Режим доступу:http://kul.kiev.ua/doc/IDPU_Ivanov.pdf

4. Правда Руська Ярослава Мудрого: початок законодавства Київської Русі: навч. посіб. / НЮУ ім. Я. Мудрого ; уклад.: Г. Г. Демиденко, В. М. Єрмолаєв ; вступ. ст. В. Я. Тацій. - Харків : Право, 2014. - 344 с.

5.Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (Кінець VIII ст. – початок XIV ст.): Навчальний посібник. – Київ, 2007.

6.Кудін С. Поняття злочину в кримінальному праві Київської Русі // Право України, 2000. - №7.

7.Максименко М. О. Система Руської правди в її поширеній редакції // Антологія української юридичної думки. В 6 т./ Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Том 2: Історія держави і права України: Руська Правда. – Київ, 2002.

8.Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / Склав та. підготував до друку проф. С. Юшков. – К., 1935. – 193 с. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/yushkov/yu.htm].

Викладач ___________ Т.М. Северенчук

1.      Утворення і розвиток слов’янської держави з центром у Києві.

 У “Літописі Руському” (який містить “Повість временних літ”, “Київський літопис” і “Галицько-Волинський літопис”) тричі згадується назва “Україна”: під 1187 і 1189 рр. (у Київському літописі) та 1213 р. (у Галицько-Волинському літописі). Науковці вважають, що назви існували паралельно  –  “Україна”  як назва краю і “Київська Русь” як назва держави. З кінця 16 ст. назва “Україна” вживається в офіційних документах іноземних держав.

Формування державності на території України відбувалось у процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов`ян і зародження феодальних відносин у 7-9 ст. “Повість временних літ” згадує такі східнослов`янські племена: поляни (їх очолили брати Кий, Щек і Хорив та заснували м.Київ), сіверяни, древляни, дуліби (згодом вони розділились на бужан і волинян), уличі, тиверці, хорвати – з них вийшли українці; дреговичі, кривичі, радимичі – від них походять білоруси; словени (ільменські слов`яни – з центром у м.Новгороді) і в`ятичі – предки росіян. Усі ці племена становили певну етнічну і культурну спільність. У 7-8 ст. східні слов`яни проживали територіальною сільською общиною (“мир”, “вервь”), яка була союзом індивідуальних господарств (малих сімей), притому існувала колективна власність на общинні землі, які періодично перерозподілялись між окремими сім`ями.

Патріархальне рабство у східних слов`ян не переросло у рабовласницьку формацію з таких причин:

1. масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання рабів було б надто дорогим і нерентабельним;

2. сільська община затримувала розвиток рабовласництва;

3. була відсутня широка варварська периферія, яка б постачала рабів-полонених;

4. високий рівень розвитку продуктивних сил зумовив зацікавлення робітника у застосуванні знарядь праці, що стало несумісним з використанням незацікавлених рабів;

5. рабовласницький лад в інших державах вже відмирав.

У 8-9 ст. у східних слов`ян виділяються заможні сім`ї, формується соціальна верхівка суспільства, яка поступово привласнює собі право збирати з членів общини продукти на загальні потреби общини і розпоряджатись ними, тобто виникає рання форма продуктової ренти. Знать, яка феодалізується, проживає в укріплених “городищах” - зародках міст. Представники знатних родів очолюють племена, а згодом стають князями зі спадковою владою, що стало початком процесу перетворення союзів племен у феодальні князівства.

До часу утворення Київської Русі існувало понад 100 східнослов`янських племен, об`єднаних  у 14 великих союзів племен – за назвою племені, яке їх об`єднало. На початках формою організації їх правління була військова демократія. Союзи племен створювались передусім для війни і оборони, тож на чолі їх ставав військовий ватажок, який витісняв інших старійшин. Військо становили усі боєздатні чоловіки, з яких почала виділятись дружина ватажка. Ще зберігались первісні демократичні  установи – Народні збори (Віче) і Рада старійшин, але Народні збори перетворились у збори воїнів, що виконували волю військового ватажка, який, спираючись на дружину, міг нехтувати звичаями племені. Тобто, відбувався процес перетворення органів суспільного самоврядування у державні органи, а військової демократії – у військово-ієрархічне правління-князівство. Завершувалось оформлення відокремленої від населення публічної влади з апаратом управління, що поширювалась на окрему територію. Військовий ватажок союзу племен ставав управителем-князем, а його близьке оточення – його радниками і намісниками.

Найінтенсивніше розвивалось створене у 7-8 ст. об`єднання союзів племен полян і на межі 8-9 ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян - Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь*, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км²  і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині 9 ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність (у 839 р. надсилались посли до візантійського і німецького імператорів) і військові походи (у 860 р. флот з 200 кораблів з`явився під  Константинополем - Царгородом). Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини –  забезпечувалось право володіння, користування майном  і право власності; данина, полюддя, податки, а також майнові права сім`ї. За особливо тяжкі злочини передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до вигнання, та “божий суд”, який судив на підставі поєдинку сторін. У 867 р. було засновано першу християнську єпархію і охрещено верхівку суспільства на чолі з князями. У 9 ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

У середині 9 ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів  Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми). По смерті Рюрика  у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг. У 882 р. він здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом та об`єднав два політичних центри в єдину державу – Київську Русь. У 883-885 рр. він розширив її територію на підкорених древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб`єкт міжнародного права.

За правління Ігоря (912-945), вбитого древлянами при повторному зборі з них данини (полюддя), було встановлено залежність Новгорода від Києва та укладено договір Київської Русі з Візантією 944 р. Його дружина Ольга (945-960 - регентство від імені малолітнього сина) не вела воєн (лише хитро і підступно помстилась древлянам за вбивство її мужа) і прийняла християнство. ЇЇ єдиний син Святослав (960-972) здійснив багато походів і був убитий печенігами (степові кочові варварські племена) при поверненні з Болгарії. У 972-979 рр. точилась боротьба за престол між його синами Володимиром, Олегом і Ярополком. Володимир, прозваний у народі Великий (980- згадується з 8 ст. у візантійських і арабських джерелах як союз полян, сіверян та інших східних слов`ян. Походження назви дослідники пов`язують з топономікою України (географічними назвами на території розселення цих племен): притока Дніпра – Рось, притока Росі – Росава, р.Роска на Волині. У російській імперській, а згодом радянській історичній науці була поширена теорія норманського походження назви праукраїнських племен, а відтак і давньоукраїнської держави  – Київської Русі. Норманська теорія була обгрунтована у 18 ст. німецькими вченими Г.Байєром, Г.Міллером та А.Шлецером на підтвердження історичних витоків політичного верховенства на слов`янських теренах вихідців із Скандинавії, а саме Голштинської феодальної династії, яка з другої половини 18 ст. правила у Росії під ім`ям Романових. Суть норманської теорії полягає у тому,  що нібито словом “русь” фіни називали одне з варязьких (норманських) племен, яке завоювало Новгород і ватажок якого Рюрик був запрошений на Київський престол; відтак, нібито, східні слов`яни були неспроможні, згуртувавшись, зорганізувавшись та об`єднавшись у єдину спільноту і обравши з-поміж себе кращого, розумнішого, досвідченішого лідера, ватажка, керівника, самостійно створити власну державу, - а тому звернулись за допомогою до сусідів-варягів, які й створили Київську Русь; тож держава східних слов`ян виникла під впливом і безпосереднім втручанням зовнішніх чинників. Очевидно, що радянська історіографія усіляко підтримувала цю теорію, категорично стверджуючи, що слов`янські народи Радянського Союзу (а передусім, український) апріорно (первинно), історично не здатні створити власну державу, а отже їх повинна об`єднувати у єдине державне утворення певна зовнішня сила. На сьогодні норманська теорія походження Київської Русі спростована науковцями та визнана політично сфальсифікованою і науково спотвореною, - адже на час прибуття варягів у Русь (а власне, у Новгород – центр праросійських племен) вже понад століття існувало  автохтонне плем`я Русь, яке й спричинилось до об`єднання сусідніх східнослов`янських племен у перше давньоукраїнське державне утворення – Руську землю.

1015), завершив об`єднання усіх східнослов`янських земель та частини фінських і литовських племен у складі Київської Русі - на початку 11 ст. територія Київської Русі становила 1,1 млн. км²  з населенням близько 4,5 млн. чол. З 988 р. він запровадив християнство як державну віру - у великих містах було засновано єпархії і Київський єпископ отримав титул митрополита; з прийняттям християнства було створено церковні суди. У 992 р. він здійснив похід на Закарпаття і відтоді там закріпилась назва “Русь”. З місцевих старших дружинників він призначав намісників і воєвод, зникли місцеві “ясні князі”. Володимир Великий віддав управління різними землями Київської Русі своїм 12 синам (від різних дружин), а центральне управління зосередив у своїх руках. По смерті Володимира за престол боролись його сини Святополк (прозваний у народі Окаянним – за вбивство своїх братів Бориса і Гліба, та Святослава), Мстислав і Ярослав, прозваний у народі Мудрий, який переміг (1019-1054) і об`єднав майже усі руські землі, крім Полоцька. При ньому було укладено першу збірку законів “Руську Правду”, яка діяла на всій території Київської Русі. Остаточно утвердилось християнство (близько 1039 р.), було засновано Київську митрополію (за століття Київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1149) розірвав церковний зв`язок з Константинополем, самостійно призначивши Київського митрополита). Київська Русь за  часів Ярослава Мудрого вела широку дипломатичну діяльність, а сам князь встановив багато особистих міжнародних зв`язків*. У заповіті Ярослав Мудрий поділив державу між 5 синами: Ізяславом (посідав Великий Київський престол у 1054-1068 рр., та внаслідок народного повстання у Києві у 1068 р. Київським князем було проголошено Полоцького князя Всеслава Брячиславича, згодом - у 1070-1073 рр. і 1077-1078 рр.; загинув у битві з сином Святослава Олегом), Святославом (1073-1076; відібрав престол в Ізяслава за підтримки брата Всеволода), Всеволодом (1078-1093), - які утрьох утворили союз, який вирішував усі справи у Київські Русі, - та Ігором і Вячеславом, а Галичину дав внуку Ростиславу – сину померлого Володимира. Відтоді розпочався період розпаду єдиної Київської Русі. У 1093-1113 рр. князював Святополк Ізяславич, Київська Русь зазнавала частих половецьких нападів. У 1097 р. з ініціативи князя Володимира Всеволодовича Мономаха відбувся Любецький з`їзд, на якому князі спробували припинити чвари і об`єднались для боротьби із зовнішніми ворогами, та було узаконено владу кожного князя у його землі-вотчині. В 1113 р. помер Святополк, у Києві відбулось народне повстання проти бояр і купців, і на престол запросили Володимира Мономаха (1113-1125), що пообіцяв обмежити лихварську сваволю та забезпечити права закупів. Він відновив великокнязівську владу на більшій частині руських земель; вів вдалу боротьбу з половцями. У 1125-1132 рр. князював його найстарший син Мстислав Володимирович; він підкорив полоцьких князів; та його правління стало завершенням періоду єдності на Русі. У 30-40-х рр. 12 ст. Київська держава внаслідок князівських міжусобиць розпадається. У 1169 р. молодший син Мономаха суздальський князь Андрій Боголюбський (батько Юрія Долгорукого – засновника Московського князівства) зруйнував Київ, що стало початком занепаду Київської Русі; а у 1203 р. Київ спустошив князь Рюрик і половці. У 1240 р. Київ взяли монголо-татари, що започаткувало панування монголо-татарського іга. Тож до остаточного занепаду Київської Русі спричинились 2 чинники: внутрішній – князівські міжусобиці, і зовнішній – монголо-татарська навала.

2.      Суспільний лад.

         У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі та бояри.  Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь

 Ярослав Мудрий одружився вперше з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, а вдруге – з дочкою візантійського імператора Анною; його дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а овдовівши, - короля Данії Свена Єстрідсена; дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а овдовівши, - регентшою упродовж 15 р. при неповнолітньому синові Філіппі І; дочка Анастасія  стала дружиною угорського короля Андраша І; сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира ІІІ; син Ізяслав одружився з німкенею.

– він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen – володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy – більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри – дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялось на: 1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі; і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення – станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст. більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11–напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”. Однією з категорій рядовичів були закупи – селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у них грошову позику (“купу”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала (випасати її), тобто мав відбувати панщину. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного  (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала; у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря.

Окрему категорію людей становили ізгої (“гоїти” – “жити”) – люди, позбавлені свого попереднього стану, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої; тобто, “зжиті”, вижиті, вибулі з певного соціального стану, верстви, групи люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. Залежно від того, з якого стану вони потрапили в ізгойство, ізгої поділялись на 2 види: 1. вільні – вихідці з вільних верств суспільства: збанкрутілі купці; діти священиків, які не навчились грамоті; сини, батьки яких померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали закупами чи холопами; 2. залежні – холопи і челядь, які викупились з рабства на волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від нього, то ставали залежними ізгоями; ці вільновідпущеники здебільшого переходили у залежність від церкви.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди – селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники.

Невільними, рабами були челядь і холопи. Джерела рабства: військовий полон (перетворення у челядь; а всі решта джерела спричинювались до холопства); купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем), продаж збанкрутілого боржника (зокрема, купця за борги), самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря. Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф); за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“урок”). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма суспільних відносин.

Міське населення поділялось на 2 основні групи: 1. міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, купці (за укладуваними ними угодами в разі їх банкрутства отримували пільги); “градини”, “купчини”, лихварі та “гості” – купці, що займались зовнішньою торгівлею; 2. міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З 12 ст.  міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали “ряд” (договір) з Вічем.

3.      Державний устрій.

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою. На чолі держави стояв Великий Київський князь-суверен (з верховною, самостійною, незалежною, повною і неподільною владою), якому підпорядковувались місцеві правителі-князі – його васали; згодом між ними стали укладатись міжкнязівські договори – хрестоцілувальні грамоти. Діяльність Великого князя спрямовувалась нарадою з феодальної верхівки – Боярською думою; у разі війни чи інших надзвичайних подій скликалось Віче; у період феодальної роздробленості для вирішення найважливіших питань скликались феодальні з`їзди.

Великий Київський князь. Основними функціями перших Київських князів були організація дружини і військових ополчень та командування ними; забезпечення охорони кордонів держави, збір данини з підкорених племен, здійснення зовнішньої політики; суд над своїми васалами, дружинниками, найближчим оточенням на підставі норм звичаєвого права (юрисдикція князя лише починає поширюватсь на народні маси). Спершу Київські князі безпосередньо відали лише Київською землею, а інші території управлялись князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях Київські князі ставили у центрах поселень племен свої гарнізони: у головному місті племені і важливих центрах – великий гарнізон (тисячу) на чолі із тисяцьким, що поділявся на сотні (сотські були командувачами окремих дружин), а у менших містах – менші гарнізони, якими командували сотські і десятські (начальники десяток, на які поділялись сотні). Згодом тисяцькі, сотські і десятські стали здійснювати адміністративні і фінансові функції – наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах. Так формується перша система управління у Київській Русі – десяткова, яка випливала з військової організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття.

З кінця 10 ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності Київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів, мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.). У 11-12 ст. вони набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом “старшинства”, стало передаватись старшому сину за принципом “отчини”; винятком було Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті поверталась старшому сину престолоспадкодавця; однак, порядок переходу князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами.

З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці замінюється на адміністративно-територіальні одиниці: землі, які поділялись на волості, а ті – на села. Управляти Київським князям допомагали намісники (посадники), волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників, мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління (посадництва).

З розвитком феодалізму виникає друга система правління Київської Русі – двірцево-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя (чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов`язків при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости; князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.

Місцеві князі. Спершу на місцях владарювали племінні князівські династії (до середини 10 ст. місцеві князі часто називались великими), які перебували “у послуху” Київському князю – виставляли йому народне ополчення, сплачували частину зібраної з підвладної їм території данини, іноді на їхній території розміщувались ополчення Київського князя; натомість, вони мали заступництво Київського князя і утримували частину зібраної данини. У разі порушення вірності Київському князю його васал втрачав своє володіння, так як князь ішов на нього війною. Після об`єднання усіх східнослов`янських земель постало завдання політичної консолідації, чому сприяли Святослав і наприкінці 10 ст. Володимир Великий, - землі і князівства, у яких владарювали залежні від Київського князя династії, були передані синам Київського князя – Святослав посадив свого сина Олега над древлянами, Володимир посадив синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі, Тьмуторокані, а у менш важливих містах правили посадники – намісники і тисяцькі з найближчого оточення Володимира. Ця реформа ліквідувала владу місцевих племінних князів і автономію земель. Між місцевими князями і Великим Київським князем встановились відносини васалітету-сюзеренітету, які регламентувались договорами – хрестоцілувальними грамотами. Сюзерен наділяв свого васала землею, а місцеві князі-брати як нащадки Великого Київського князя мали право на його спадщину, притому першим спадкоємцем вважався старший з-поміж братів. Але в 11-12 ст. точились постійні міжусобиці за більші володіння і владу. Князівські володіння внаслідок взаємозалежності, слабких економічних зв`язків і значних феодальних імунітетів перетворились на своєрідні держави у складі Київської Русі; місцеві князі зміцнили власний політичний апарат, очолювали адміністрацію і військо та здобули повне право суду, яке здійснював князівський двір або князівські тіуни.

Феодальні з`їзди. Послаблення влади Великого Київського князя і посилення впливу феодальних землевласників спричинялось до скликання загальнодержавних феодальних з`їздів, у яких брали участь місцеві князі, їхні спільники (“брати”), васали (“сини”), бояри, іноді церковна знать. Під проводом Великого князя феодальні з`їзди розробляли нове законодавство, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, розв`язували міжкнязівські суперечки, планували заходи щодо охорони торгівельних шляхів. Тобто, це був державний орган, який вирішував питання суспільної організації, державного устрою, зовнішньої і внутрішньої політики. Так, з`їзд у Любечі (Чернігівська область) 1097 р. визнав незалежність окремих князів і водночас закликав їх спільно охороняти Київську Русь; з`їзд в Уветичах (м.Вятичів Київської області) 1100 р. здійснив розподіл ленів та позбавив князя Данила Ігоревича Володимир-Волинського князівства. Попри те, феодальні з`їзди не могли припинити процесу розпаду Київської Русі.

Рада бояр (Боярська дума) була юридично неоформленим державним органом з нечітко окресленими складом, компетенцією і функціями, але мала вплив на Великого Київського князя, спрямовувала його діяльність. До неї входили наймогутніші феодали-землевласники (бояри, “княжі мужі”), які мали посади у державному апараті, та представники духовної знаті, іноді представники міської верхівки, а у воєнний час – керівники союзників. Члени цієї Ради “кращих мужів” називались “думці”. Найважливіші рішення Великий князь приймав лише зі згоди Ради бояр – обговорював з нею питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іноземними державами. Також  Рада бояр здійснювала обговорення і видання нових законів, мала судові функції та розв`язувала  військові, адміністративні, фінансові та інші питання. За відсутності Великого князя чи в разі його смерті Рада бояр ставала основним органом влади, що вирішував усі питання внутрішньої і зовнішньої політики та встановлював владу майбутнього князя.

Віче. Ще існували Народні збори, які з племінних сходів давніх слов`ян перетворились у збори вільних (тобто, усіх, крім рабів) дорослих чоловіків міста, у т.ч. бояр, міської феодальної верхівки (“старців градських”), купців, ремісників тощо. Віче вирішувало важливі справи життя міста, обирало і усувало посадових осіб (навіть запрошувало на престол, як Володимира Мономаха, і виганяло князя), укладало з князями “ряд” (договір, який укладався між міським населенням і князем при його вступі на престол, що передбачав взаємозобов`язання князя правити справедливо і не ущемлювати прав народу, а той, натомість, обіцяв не посягати на його владу та не чинити опорів, заворушень тощо), вирішувало питання війни і миру, комплектувало народне ополчення і обирало його ватажків, а також Віче скликалось під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом Віча була Рада; оскільки Віче збиралось рідко, то Рада не лише представляла його, а й фактично замінювала; до неї входила лише міська знать. Відомі такі скликання Віча: древляни на Вічі постановили вбити князя Ігоря за стягнення з них данини повторно; у 970 р. Новгородське Віче запросило до Новгорода князя Володимира Великого; у 997 р. - Віче у Бєлгороді (с.Білгородки Києво-Святошинського району Київської області) внаслідок оточення міста печенігами; у 1016 р. – у Новгороді, у 1068 р. Київське Віче обрало Великим князем Полоцького князя Всеслава, у 1113 р. Київське Віче запросило на престол Мономаха та ін. У різних містах значення Віча відрізнялось – у Новгороді було більш вагомим, ніж у Чернігові. Віче не набуло характеру державного інституту і не переросло в орган представництва різних станів (як у Західній Європі). З розвитком феодалізму, зміцненням влади князя і державного апарату діяльність Віча відмирає, крім деяких міст (Новгорода, Пскова та ін.).

Вервь (сільська територіальна община) – орган місцевого сільського самоврядування. Здійснювала колективну власність на общинні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов`язані круговою порукою, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліційні та інші зобов`язання. Територія верві охоплювала кілька населених пунктів.

Збройні сили складались з 3 основних частин: 1. великокнязівська дружина, дружини місцевих князів та інших феодалів (бояр); 2. народне ополчення; 3. наймані загони. Військова дружина становила ядро війська. Спершу дружинники проживали при князях на їхньому утриманні, були їхніми радниками, їхня верхівка спрямовувала діяльність князя. Основою дружини була родова знать. Зі старшої дружини виходили найважливіші представники князівської адміністрації – посадники, тисяцькі; а молодші дружинники (отроки, пасинки, дітські) постійно перебували при дворі князя і прирівнювались до його слуг, з них виходили охоронці князя та нижчі посадові особи. Згодом представники верхівки старшої дружини стають боярами - осідають на землі, відходять від князівського двору і перетворюються у землевласників. Бояри створювали свої дружини (відносини між ними і князем перетворюються у васальні) – феодальне ополчення з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. Народне ополчення було головною силою війська; комплектувалось у разі війни із зовнішнім ворогом. Іноземні наймані загони варяг, фінських і тюркських племен залучали князі, головно, для здійснення конкретних бойових операцій (зокрема, при поході князя Олега на Візантію 907 р.). Військо поділялось на тисячі, які поділялись на сотні, а ті – на десятки; а пізніше поділялось на полки.

Судові органи. Суд не був відокремленим від адміністрації. Головним суддею був князь; князівський суд розв`язував справи, в яких хоч би однією із сторін були представники феодальної знаті; найважливіші справи князь вирішував разом із своїми боярами. Судові функції здійснювали також представники місцевої адміністрації – посадники у містах і волостелі у волостях та їхні помічники – тіуни, вірники та ін. У верві зберігався ще общинний суд. Формується вотчинний суд – суд землевласників над феодально залежним населенням, що здійснювався на підставі імунітетних жалувань. Із запровадженням християнства виникає церковний суд; судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити, а архімандрит вирішував справи щодо чернецтва і залежного від монастирів населення. Церковний суд розглядав такі категорії справ:

1. усі справи церковних людей, тобто білого і чорного духовенства та усіх приналежних до церкви (монастирів) людей, які перебували під її опікою (прочани, старці, каліки, сліпі, глухі, безпритульні, вдови, сироти тощо) або у залежності від неї (залежні селяни і задушні люди);

2. усі справи, що виникали зі шлюбно-сімейних відносин – одруження, розлучення, встановлення опіки, усиновлення, спори щодо спадщини і т.п.;

3. усі справи, пов`язані з релігією, а саме, злочини проти церкви та релігії;

4. злочини проти сім`ї і моральності.

4. Джерела і основні риси права.

Джерела походження права різноманітні; по-перше, слід відмітити, що існує загальна категорія – звичаєве право. Воно має історично-еволюційний генезіс, адже, виникло воно як результат возведення державою до рангу обов¢язкового виконання певних звичаїв, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у свідомість та побут суспільства в цілому або групи людей. Звичай став основним засобом регулювання біхевіористичних проявів у первісній громаді, а поява держави стимулювала розшарення суспільства і допомогала панівним класам пристосовувати деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонувала та забезпечувала використання цих звичаїв примусовою силою держави. На звичаєвому праві грунтуються правові системи рабовласницьких та феодальних держав. Норми звичаєвого права Київської Русі доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.

У Київський державі, як вже зазначалося вище, законодавство вперше з¢явилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Згадана також вище “Руська правда” має важливе значення не тільки як видатна пам¢ятка законодавства, але і як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства.

Всього “Руська правда” мала чотири редакції. В історичній науці доси існують суперечки стосовно міста і часу її походження, та авторства; однак більшисть сучасних дослідників поєднують “Руську правду” з ім¢ям князя Ярослава Мудрого. Зараз відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену.

Первісний, найкоротший, текст “Руської правди”, який також зветься “Правдою Ярослава”, не дійшов до нашого часу, але вважають, він був складений десь у 30-х роках ХІ ст. Норми цієї найдавнішої “Правди” відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значними обмеженнями, інститут помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

У Коротку редакцію входять “Правда Ярославичів”, “Покону вірного” та “Статуту мостникам”. “Правду Ярославичів” складено у 50-60-х роках ХІ ст. синами Ярослава Мудрого. В ній вже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права як права-привилею, тобто, неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних гшруп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф у 5 гривень, а за князівського дружинника – 80.

Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції, яка являє собою перероблені та доповнені норми Короткої редакції (додалися частини “Суд Ярослава Володимировича” та “Статут Володимира Мономаха”), тут також існує декілька версій в сучасних історичних колах. Розширена редакція всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ¢я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально-залежного населення. Скорочену редакцію “Руської правди” прийнято вважати найпізнішою, створену на основі Розширеної у XV чи навіть у XVІІ ст.

Також необхідно зазначити найважливу роль, яку відіграв у формування державності та законоствоернні Володимир Мономах. Він прийняв низку дуже важливих соціально-економічних законів для держави. Наприклад, закон про холопів, котрий передбачав три випадки, коли людина становилася холопом, але забороняв віддавати в холопи за борги. Він відмінив введений Ярославом принцип сеньйорату, згідно з яким право спадкування переходило до найстаршого з синів, а молодші втрачали усі права на власність батька. Також було встановлено юридичну рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром “Поучення дітям”, в якому викладено поради до управління державою.

Не можна обійти й той історичний факт, що на розвиток правової системи Київської держави значною мірою вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнішими пам¢ятками церковного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини та церковних людей, та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. В основі цих статутів лежать установлення відповідно Володимира та Ярослава, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі юрисдікції стосовно столічної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава приймав участь київський митрополіт Іларіон, зумовило чинність цих документів на теріторії всієї Русі. Водночас до їх текстів вносилися нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви на десятину – десяту частину доходів, що залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної церкви, яка була першою у Києві кам¢яною церковю, побудованою у 989-996 р.р., а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.

Система норм цивільного права у Київській Русі була достатньо розвиненою. До речі, інколи дослідники давньоруського права називають “Руську правду” “кодексом торгівельного права”, оскільки в ній приділялося багато уваги економічним відносинам.

1) Право власності

У статтях “Руської правди” йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно – худобу, знаряддя праці тощо (в цьому відчутний вплив римського права, де існували такі ж принципи). Право власності відрізнялося від права володіння, пердбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи (аналогічно віндікаційному позову в римському праві): власник обгрунтовував неправомірне володіння, вимагаюче не тільки повернення свого майна, але ще й компенсації за користування ним.

“Руська правда” охорняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривень. Великий штраф означав передусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції “Руської правди”.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція “Руської правди”, тм більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала до себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

2) Зобов¢язальне право

В правовій системі Київської Русі фігурували такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір зберігання речей (поклажа), договір про наймання тощо. Найбільш повно був врегульований договір позики. Значною мірою це сталося внаслідок повстання низів київського суспільства проти лихварів, яке трапилося у 1113 р. Тоді бояри покликали Володимира Мономаха до розробки заходів, які були б спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів. Циє право дещо обмежило свавілля лихварів. Стягення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати високі відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об¢єктом позики були не тільки гроші, а й продукти харчування, побутові речі, знаряддя праці тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів – усна форма із застосуванням деяких символічних дій – рукостискання, зв¢язування рук та ін. Іноді вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.

3) Спадкове право

Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося вимороченим і переходило до князя.

Тривалий час залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як свідчать законодавство та практика, воно існувало насправді. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов¢язок видати заміж сестер. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу – він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

4) Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство, наложництво. З прийняттям християнства з Візантії прийшли нові принципи сімейного права: моногамія, затрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв¢язки.

За візантійським правом існував низький шлюбний поріг: 12-13 років для нареченої та 14-15 для нареченого, обов¢язково було отримати згоду батьків і саміх наречених, не допускалося близьке крівне споріднення. Не допускався третій шлюб. Розірванням шлюбу займалася церква, яка практично ніколи не давала дозволу на розлучення.

5) Кримінальне право

За “Руською правдою” поняття злочину трактувалося як “обида”, незалежно від того, чи то було нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів.

Суб¢єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповіав його пан. Система покарань була проста і м¢яка. Найсерйознішими покараннями вважалися потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання – віра і продажа. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривен, а друга – за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне важке каліцтво, за вбивство невірної жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра, яку сплачувала верв, на теріторії якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання за злочини у “Руській правді” не записана, але літописи свідчуть, що вона застосовувалася за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішання князем Ізяславом у 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носу, вух), тюремне ув¢язнення.

Вікового обмеження для кримінальної відповідальності не зафіксовано у “Руській правді”, не існувало поняття осудності, але було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті вирішувалася доволі просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

6) Процес

Староруське право не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за цивільними справами застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони у процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинців за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, вважалося, що він і є злочинцем. Якщо слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на відоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто – випробування залізом і водою, а також присяга (рота), яка застосовувалася у випадках, коли інших доказів не було. Іноді мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення викраденого.

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізіційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації , куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функції виконувалі й церковні органи (митрополіт, єпископи, ігумени). Існував також вотчинний суд – право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід¢ємну частину його імунітетних (від лат. іmmunitas – звільнення, свобода) прав. Одна з статей Короткої редакції “Руської правди”, на думку дослідників, вказує на існування, окрім княжого, ще й общинного суду.

Тема дисципліни. Київська Русь – перша слов’янська держава.

Семінарське заняття 1

Тема.«Руська Правда» - пам’ятка  давньоруського права.

План

1.Руська Правда, як історичний пам'ятник староруського права.      Передумови виникнення Руської Правди

2.Структура й зміст Руської Правди. Характеристика редакцій Руської Правди.

3.Основні норми і положення Руської Правди. Окремі види злочинів по Руській Правді і відповідальність за них.

Література

1.Терлюк І. Я. Історія держави і права України: навч. посіб. / І. Я. Терлюк; Львів. держ. уні-т.внутр. справ. – К. : Атіка, 2011.,с.83-117. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/418-storya-derjavi-prava-ukrani-terlyuk-ya.html

2.Історія держави та права України : навч. посіб. / Г. І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011.,с.352.,с.49-68. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/419-storya-derjavi-ta-prava-ukrani-trofanchuk-g.html

3. Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2013. — 552 с., с.64-72. [Електороний ресурс] – Режим доступу:http://kul.kiev.ua/doc/IDPU_Ivanov.pdf

4. Правда Руська Ярослава Мудрого: початок законодавства Київської Русі: навч. посіб. / НЮУ ім. Я. Мудрого ; уклад.: Г. Г. Демиденко, В. М. Єрмолаєв ; вступ. ст. В. Я. Тацій. - Харків : Право, 2014. - 344 с.

5.Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (Кінець VIII ст. – початок XIV ст.): Навчальний посібник. – Київ, 2007.

6.Кудін С. Поняття злочину в кримінальному праві Київської Русі // Право України, 2000. - №7.

7.Максименко М. О. Система Руської правди в її поширеній редакції // Антологія української юридичної думки. В 6 т./ Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Том 2: Історія держави і права України: Руська Правда. – Київ, 2002.

8.Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / Склав та. підготував до друку проф. С. Юшков. – К., 1935. – 193 с. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/yushkov/yu.htm].

Ключові поняття

Звичаєве право, Руська Правда, обида, віра, продажа, урок, головщина,  потік і пограбування, тяжба, заклич, звід, гоніння сліду, видоки, послухи

Рекомендовані реферати

1. Звичаєве право – основне джерело права Київської Русі.

2. Судовий процес у Київській Русі.

Питання для актуалізації пізнавальної діяльності студентів

1.     Що таке джерело права?

2.     Що таке норма права?

3.     Що таке правовий звичай?

4.     Що таке варварські правди? Наведіть приклади.

5.     Дайте загальну характеристику джерел права Київської Русі.

Дослідницька робота

1.Міжнародне право часів Київської Русі.

2.Церковні статути як джерело права.

ЦЕНТРАЛЬНА  СПІЛКА  СПОЖИВЧИХ  ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ

(УКРКООПСПІЛКА)

ПОЛТАВСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ТЕХНІКУМ

Розглянуто та  затверджено на засіданні

циклової  комісії юридичних дисциплін

Протокол №  1  від    30.08. 2015  р.

Голова циклової комісії

_____________ С.В. Перун

Спеціальність:  5.03040101   Правознавство                                                 Курс II

Дисципліна: «Історія держави і права України»

Лекція №5

Лекція-бесіда

Тема.  Держава і право Русі в період феодальної роздробленості. Галицько-Волинська держава (30-ті роки XІІ- XІІІ ст.)

Навчальна мета: ознайомити студентів з утворенням і розвитком Галицько-Волинського держави - спадкоємиці Київської Русі, з її державним та суспільним устроєм. Виховна мета: виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно, виховання національно-державницької свідомості у молоді.

Розвивальна мета: удосконалювати вміння логічно мислити,  спонукати до пізнавальної, творчої діяльності; розвивати самостійність та творче мислення, застосовувати здобутки нації в ознайомленні з минулим , у його вивчені, у формуванні світогляду.

Методична мета: сприяти  широкій загальній підготовці студентів у світоглядних, історико - правових питаннях; розвитку юридичного мислення, необхідного для теоретичного засвоєння та практичного застосування права; створення необхідних передумови для вивчення інших юридичних дисциплін за допомогою інтенсифікації навчання на основі опорних схем.

План:

1.     Утворення, розвиток і занепад Галицько-Волинського князівства.

2.     Суспільний лад.

3.     Державний устрій.

4.     Характеристика права.

Технічні засоби навчання:

·       Інтерактивна дошка

·       Мультимедійний проектор

·       Персональний комп’ютер

Наочність:

·       Тематична презентація в Power Point.

·       Опорний конспект до лекції №5

·       Відеофільм « Двадцять кроків до мрії» ( Перший національний канал)

Міждисциплінарні зв’язки:

Дисципліна « Історія України»,тема: «Перші державні об’єднання на землях України.», дисципліна « Історія держави і права зарубіжних країн»,теми розділу ІІ « Історія держави і права Давнього світу»,дисципліна « Теорія держави і права», тема « Теорія походження та розвиток держави і права»

Література

1.     Терлюк І. Я. Історія держави і права України: навч. посіб. / І. Я. Терлюк; Львів. держ. уні-т.внутр. справ. – К. : Атіка, 2011.. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/418-storya-derjavi-prava-ukrani-terlyuk-ya.html

2.     Історія держави та права України : навч. посіб. / Г. І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011.,с.352.. [Електороний ресурс] – Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/419-storya-derjavi-ta-prava-ukrani-trofanchuk-g.html

3.     Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2013. — 552 с. [Електороний ресурс] – Режим доступу:http://kul.kiev.ua/doc/IDPU_Ivanov.pdf

4.     Галицько-Волинська держава XII – XIV ст.: У 2 кн. / Упор. О.С. Кучерук . Кн. 1. – Львів, 2002.

5.     Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення) // Український історичний журнал., 2000.- № 1. – С. 21 – 32.  

Викладач ___________ Т.М. Северенчук

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд занепадала і упродовж 2 століть Київська Русь розпалась на 15 окремих земель, зросло значення західних земель, які лежали далі від воєнних дій і боярство яких стало економічно і політично могутнім, - Галичини (назва походить від м.Галич, тепер Івано-Франківської області, що вперше згадується в угорських джерелах 896 р. та в Іпатіївському літописі 1113 р.) і Волині (назва походить від м.Волинь, тепер с.Грудек Замойського воєводства Польщі).

Формування Галицького князівства почалось у другій половині 11 ст.; цей процес пов`язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого – Ростислава Володимировича – засновника галицької династії. Одним з найперших галицьких князів був син Володимира Великого Борис, згодом Всеволод (у Володимирі на Волині); приблизно у 1050-1054 рр. Галичину отримав Ростислав, якого звідти близько 1060 р. витіснили його дядьки, і він помер у 1067 р. у Тьмуторокані (Кубань), а Галичину і Волинь отримав син Ізяслава Ярославича Ярополк. Приблизно у 1085-1087 рр. Всеволод Ярославич  (Великий Київський князь у 1078-1093 рр.) відібрав у нього галицько-волинські землі і віддав їх  Ростиславичам – 3 синам Ростислава Володимировича: Рюрику - західну частину (Червену Русь – Перемишль), Володару - центральну (Звенигород), Василькові - південну (Теребовлю). По смерті Рюрика у 1094 р. Володар і Василько розділили Червену Русь і вели боротьбу за незалежність удільних князівств Галицької землі від Києва. Любецький з`їзд 1097 р. закріпив за ними їх міста, а Перемишль став столицею Галицької держави. Однак, на підмову волинського князя Давида, за нібито  змову  Василька  з Мономахом про захоплення Київського престолу, Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113) осліпив Василька. У 1099 р. Святополк з уграми рушив війною на Галичину, але Володар і Василько перемогли їх під Перемишлем, і Ростиславичів було визнано спадковими князями Червеної Русі (сучасна Перемишльщина). У 1124 р. обидва брати (спершу Василько) померли. Галицьку землю розділили сини Володимира - Ростислав взяв Перемишль і Володимирко Звенигород, та сини Василька – Юрій взяв Галич і Іван Теребовлю. Близько 1131 р. Ростислав помер, і Володимирко передав його сину Івану Берладнику Звенигород, а сам перебрався у Перемишль. У 1141 р. померли сини Василька, не залишивши нащадків, тож Володимирко прилучив їх землі до Перемишльщини та, прогнавши Івана зі Звенигорода (давши йому кілька міст і сіл), об`єднав Перемишльське і Звенигородське князівства та став єдиним володарем держави (3/4 Галичини) і переніс столицю із Перемишля до Галича (у 1141 р.) і назвав державу Галицьке князівство. Воно простягалось від Сяну і Вислока на заході до Дунаю на південному сході і охоплювало у т.ч. Буковину і майже всю Румунію. У 1144 р. Великий Київський князь Всеволод Ольгович послав у Галичину військо (у т.ч. з поляками і уграми), щоб приєднати її до Києва; Володимирко програв битву під Перемишлем і сплатив йому викуп – 1400 грн. срібла. У 1153 р. Володимирко помер, і у 1153-1187 рр. князював його син Ярослав Осмомисл*, який поширив кордони держави аж до гирла Дунаю, де заснував м.Новий (Малий) Галич (тепер м.Галац у Румунії), перебував у дружніх стосунках з Великим Київським князем, і його князювання стало періодом розквіту Галицького князівства. Князювання його сина від Ольги Володимира ІІ Ярославича (1187-1199) було завершенням династії Ростиславичів, оскільки він не мав синів.

 У 1199 р. бояри закликали волинського (спершу новгородського) князя Романа Мстиславича (1199-1205), внука Ізяслава ІІ Мстиславича, який об`єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство зі столицею у Галичі, потім Холмі (тепер м.Холм у Польщі), а з 1272 р. у Львові.  Він підкорив Чернігівщину, здійснив переможні походи на Литву, Польщу, Угорщину, половців; здобув Київ, де Великим Київським князем був його тесть Рюрик, і посадив там дворідного брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. У 1205 р. Роман загинув у битві з польським князем Лєшком під Завихостом над Віслою. Знову розпочались міжусобиці, боротьба великої земельної знаті. Вдова Романа, що мала синів 3-річного Данила і 1-річного Василька, намагалась князювати від імені Данила, але інші князі вигнали її із Галича; почались втручання іноземних держав; лише волинські бояри залишались опорою Романовичів. У 1205-1211 рр. князювали внуки Ярослава Осмомисла, сини Ігоря Святославича – Ігоровичі: Володимир у Галичі, Роман у Звенигороді, Святослав у Володимирі-Волинському. У 1211-1212 рр. князював галицький боярин Володислав Кормильчич, який спирався на іноземні сили. У 1214-1219 рр. князював син угорського короля Андрія ІІ, під опіку якого переїхала в Угорщину вдова Романа із синами, Коломан Угорський, одружений з дочкою польського князя Лєшка і посаджений у Галичі та коронований Папою Римським, а Лєшко взяв Перемишльську і Берестейську волості, а Романовичам віддали Володимир. Невдовзі внаслідок сварки Андрія ІІ і Лєшка той закликав новгородського князя Мстислава Удатного, який вигнав угрів і князював у 1219-1228 рр.

У 20-х рр. Данило і Василько князювали у Волині. По смерті Удатного у 1228 р. Данило, що був князем Волині і Холмщини, розпочав боротьбу за Галичину з угорцями, іншими князями і боярами. У 1238 р. він після кількох невдалих спроб оволодів Галичем, у 1239 р. Києвом, а у 1246 р. під Ярославом (тепер на території Польщі) переміг коаліцію поляків, угорців і бояр і остаточно поширив  владу на Галичину, об`єднавши її з Волинню. Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди; у 1240 р. татари зруйнували Київ, де сидів намісник Данила воєвода Дмитро, рушили на Волинь і Галичину, зруйнували Галич, та у 1243 р. залишили Україну. У 40-і рр. Данило заснував м.Холм, куди переніс столицю з Галича; у 50-і рр. (очевидно, у 1256 р.) заснував Львів на честь сина Лева, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Константою (а син Шварно одружився з дочкою литовського князя Міндовга і став у 1267 р. першим українсько-литовським князем). У 1245 р. Данило з Васильком розгромили останнього претендента на галицький престол – чернігівського князя Ростислава, зятя угорського короля, що спробував за допомогою поляків і угрів захопити Галичину. Тоді Данило взяв собі Галичину, а Василько Волинь, та вони становили єдину державу. У 1250 р. Данило отримав від татар ярлик на княжіння, тобто вимушено визнав себе васалом хана (інакше, за висунутим ханом ультиматумом, він посадив би у князівстві свого ставленика-намісника). У 1253 р. папський посол (Інокентія IV) Опізон у м.Дорогичині коронував Данила.

По смерті Данила у Холмі після Бурундаєвого погрому у 1264 р. залишились: його брат Василько у Волині та спершу також у Галицькій і Перемишльській землях, син Лев спершу у Теребовлянській землі, а згодом у Галичині, син Мстислав спершу у Холмі, а згодом у Теребовлі, син Шварно у Холмі. Лев І князював у 1264-1301 рр.; захопив Закарпаття і Люблінську землю; підтримував дружні відносини з Угорщиною і Чехією. У 1269 р. помер Шварно, у 1270 р. – Василько, і волинським князем став його син Володимир, який помер у 1289 р. бездітним, тож передав свій уділ Теребовлянському князю Мстиславу. Внаслідок того, Галицько-Волинська держава розділилась на дві: одну отримав Лев, а другу Мстислав. Лев переніс столицю до Львова. По смерті Лева князював його син Юрій І Львович (1301-1308), який заволодів усією державою, так як Мстислав помер без спадкоємців, і прийняв титул короля та утворив у 1303 р. окрему Галицько-Волинську митрополію (першим галицьким митрополитом став Ніфонт). Юрій І переніс столицю до Володимира-Волинського; уклав союз із мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився з його дочкою, уклав союз з німецькими хрестоносцями проти Литви; його князювання було періодом найбільшого розквіту держави.

Останніми галицькими князями з династії Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев ІІ, які спільно князювали у 1308-1323 рр. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Польщею і Литвою. Вони обоє загинули у війні з татарами, не маючи синів, тож галицькі бояри запросили на престол сина польського князя Тройдена і сестри Андрія і Лева ІІ Марії – мазовецького князя Болеслава, вихрещеного у православного Юрія ІІ Тройденовича (1325-1340), він одружився з дочкою литовського князя Гедиміна, а свою дочку видав заміж за сина Гедиміна литовського князя Любарта. Та невдоволені його політикою, бояри отруїли його у Володимирі у 1340 р. і запросили на престол Любарта (1340-1349), вихрещеного у православного Дмитра. Він сидів у Луцьку, а у Львові фактично правив посаджений польським королем Казимиром ІІІ Великим у ході його першого походу на Галичину (з якого він був змушений повернутись у Польщу, де розпочались масові народні заворушення) воєвода Дмитро Детько. Любарт був останнім Галицько-Волинським князем. Побоюючись, що він приєднає Галичину і Волинь до Литви, Казимир Великий у 1349 р. здійснив другий похід на Галичину, здобув Львів і згодом західну частину Волині – Холм і Белз; а литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині – Володимиром, Луцьком, Кременцем та ін. Так Галицько-Волинська держава припинила існування.

2. Суспільний лад

Особливістю Галицько-Волинського князівства було утворення численної групи боярства, яка зосереджувала майже усі земельні володіння. Так, у Галичині вотчинне землеволодіння виникло раніше і розвивалось інтенсивніше, ніж князівський домен, у ході чого більшість общинних земель були захоплені боярами, а крім того, галицькі князі, намагаючись заручитись підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель. На Волині землеволодіння бояр і князів розвивались паралельно.

Найвагоміше становище серед феодалів посідало старе галицько боярство – “мужі галицькі”. Вже у 12 ст. вони виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст. Лише князь Роман каральними заходами послабив позиції місцевої земельної аристократії. Другу групу становили служилі феодали, джерелами землеволодінь яких були князівські пожалування, конфісковані і перерозподілені князями боярські землі, самовільні загарбання общинних земель. Вони володіли землею здебільшого умовно – за несення служби. Служилі феодали поставляли князеві військо із своїх залежних селян; тож галицькі князі опирались на них у боротьбі з боярством. До панівного класу належала і велика церковна знать: архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші, які володіли селянами і обширними землями, часто захопленими в общин.

Основну масу сільського населення становили смерди – як вільні, так і залежні селяни. Здебільшого селянське землеволодіння було общинним “дворищем” – об`єднанням кількох селян-общинників, яке згодом поступово розпалось на індивідуальні двори. Феодально залежні селяни відбували повинності у розмірах, встановлюваних самочинно феодалами, у вигляді ренти – спершу відробітної, яка в 11-12 ст. була замінена на продуктову.

У 12-13 ст. у державі налічувалось понад 80 міст, серед яких найбільшими були Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін. Галич був великим торгівельно-ремісничим і культурним центром; у ньому укладався Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам`ятки 12-13 ст. Більшість міського населення становили ремісники, які утворювали ювелірні, гончарні, ковальські і склоробні майстерні; особливо прибутковою була соляна торгівля.

3. Державний устрій

Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства: 1. держава тривалий час не поділялась на уділи; лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись; 2. влада фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, - запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи.

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.

Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвірату Данила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, і Василька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці 13 ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя Юрія Андрій і Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе “князями всієї Русі, Галичини і Володимирії”.

Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами “руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій І), “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту ( за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою; а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління.

Іноді за надзвичайних обставин галицько-волинські князі для зміцнення своєї влади скликали Віче, яке не було постійною установою і не мало вагомого значення. У ньому могло брати участь усе населення, та вирішальну роль відігравала феодальні верхівка. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських феодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м.Шарці у першій половині 12 ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимирком.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління – особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену) двірцевий (двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забепечував охорону князя на час військових дій), суді - як суддя князівського двору.

До двірцевих чинів належали: печатник, стольник, ловчий, конюший, збройник, отроки, дітські, ключники та ін. Печатник відав князівською канцелярією (складав тексти грамот або керував роботою з їх складання, засвідчував князівські документи, зберігав їх та розсилав на місця), охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом, зберігав князівську печатку. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому за столом, відповідав за якість страв і сервування столу, а також наглядав за своєчасним надходженням доходів з князівських землеволодінь. Ловчий відав полюванням князя. Конюший обслуговував князівську кінницю. Збройник відав справами озброєння князівського війська. Отроки супроводжували і охороняли князя у походах. Дітські охороняли князя у мирний і воєнний час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду, забезпечували виконання судових рішень і реалізацію державних актів. Поступово їхні посади перетворювались у двірцеві чини, і під їхнім керівництвом діяли численні князівські ключники.

У Галицько-Волинському князівстві існувала доволі розгалужена система місцевого управління, яке будувалось на основі системи “кормління”. Територія держави спершу поділялась на тисячі і сотні. З поступовим входженням тисяцьких і сотських з їхнім управлінським апаратом до складу двірцево-вотчинного апарату князя виникли посади воєвод і волостелів, яких призначав князь, відповідно, у воєводства і волості – адміністративно-територіальні одиниці, які замінили тисячі і сотні; вони здійснювали адміністративні, військові і судові повноваження. У міста князь призначав посадників, які здійснювали адміністративну і військову владу, виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Цікаво, що Данило пробував запроваджувати європейське самоврядування у містах Галичини.  Воєводи, волостелі і посадники мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який опирались при здійсненні управління підвладною їм територією. У сільських общинах обирались старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами та виконували деякі поліційні функції; вони підпорядковувались місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали, головно, бояри. Незначні функції виконували биричі – збирали податки і данину, мостники – збирали плату за проїзд через мости, митники – стягували мита та ін.

Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони (на заклик князя бояри мали з`явитись на чолі своїх загонів до місця зборів), на час ворожих нападів - народне ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців, які, однак, були ненадійними. З метою посилення боєздатності збройних сил та послаблення власної залежності від великих бояр Данило Галицький у середині 40-х рр. 13 ст. сформував регулярну піхоту (“пішці”) і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці (держателі) земельних наділів, малі і середні бояри та залежні селяни цих земель, а також до піхоти могли входити жителі міст. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований йому воєвода.

Суд не був відокремленим від князівської адміністрації. Існував церковний суд, який діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава.

Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України.

4. Характеристика права

Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” (місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі.

 “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м.Кобрин (тепер Брестської області) та с.Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с.Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми, даниною і митом заповідались дружині князя. У цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі.

 Уставна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р. встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м.Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу; однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст.

Збереглись документи юридичного характеру, складені у 14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, - грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститути права власності і зобов`язального права. Так, Грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю 1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може продати, подарувати, обміняти та використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою. Був відомим договір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним повернути позичене з нарахованими відсотками. Притому, як запорука виконання зобов`язань передбачалась застава рухомого майна.

Деякі відомості про правові норми цього періоду, зокрема про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів і нововведення у галузі кримінального права, збереглись у літописах. Так, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що у Галицько-Волинському князівстві стала розглядатись як самостійний вид злочину змова проти князівської влади; зокрема, у 1245 р. був засуджений боярин Володислав Кормильчич як “лихий змовник землі”. Як покарання застосовувались смертна кара, тюремне ув`язнення, вигнання, конфіскація майна та ін.; наприклад, князь Роман Мстиславич присудив бояр Кормильчичів до вигнання “за невірність”, боярин Жирослав був покараний вигнанням і конфіскацією землі, князь Данило наказав ув`язнити Доброслава.

За Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитись у містах, у межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти магдебурзьке право як право самоврядування міст. Одним із перших в Україні магдебурзьке право отримало м.Сянок (тепер на території Польщі) у 1339 р.; а Львів у 1356 р.